Формування особистості в процесі спільної взаємодії вчителя та учнів, колективу та індивіда

Матеріали до педради «Формування особистості в процесі спільної взаємодії вчителя та учнів, колективу та індивіда» (конспекти)

Література:

1. Бойко А. Методологія, теорія, практика виховання – єдина система. Рідна школа, № 1-2, с 16-21.

2. Виховання особистості через створення оптимального середовища. Початкова школа, № 5, с. 30-33.

Демократизація суспільства в Україні, поряд із соціально-економічними трансформаціями, потребує глибинних змін у свідомості й поведінці людини [1].У зв'язку з цим безперечно великою і все зростаючою є роль у суспільних перетвореннях педагогічної науки. Це актуалізує науковий інтерес до методології, теорії і практики виховання, що зумовлено такими внутрішніми і зовнішніми чинниками: по-перше, новим розумінням дитини як самодостатньої й неповторної унікальності здатної до проектування і здійснення самої себе; по-друге, формуванням гуманістичної свідомості суспільства на основі вищих цінностей людства;по-третє, необхідністю уточнення сутності поняття "педагогіка", її предмета та об'єкта; по-четверте, обґрунтуванням координуючої ролі педагогіки серед наук про людину, її інтеграції й диференціації щодо всього комплексу гуманітарних знань; по-п'яте, рухом людства від ізоляції й замкнутості до єдності й цілісності, потребами інтеграції й водночас збереження національної окремішності; по-шосте, зміцненням зв'язків педагогічної теорії і шкільної практики; по-сьоме, збільшенням різноманітності методів і методик дослідження, що, поряд із позитивним значеням, нерідко призводить до не завжди адекватного їх добору. Насамперед, нагальною постає потреба відповіді на фундаментальне запитання про сутність педагогіки як науки. Педагогіка – наука про виховання. Виховання – усезагальна, вічна і постійна категорія педагогічної науки. Виховання розглядається нами як особистісно-соціальне явище і суспільно-культурний феномен. Воно являє собою виховну метасистему, має індивідуально-особистісну і загальнолюдську цінність, важливий компонент ідеології й культури, здійснюється в інтересах людини, суспільства, країни. Виховання має національний характер. Забезпечується не лише родиною і школою, людська особистість – продукт усього суспільства: від сім'ї до засобів масової інформації, від дитячого садка до вузу і виробництва. Тому закономірними є широкі погляди на виховання в українській етнопедагогіці. "Виховати" означає в народі заховати дитину від зла, а "виховання" – процес оборони від зла протягом усього життя. У закладах освіти виховання є спеціально організованим, цілеспрямованим процесом. А отже, воно характеризується цілепокладанням і педагогічним керівництвом по залученню підростаючих поколінь до життя в певному суспільстві, в процесі чого відбувається засвоєння ними соціального досвіду, їхнє самовиховання і самотворення. Навчання і освіта, одержані знання виступають засобами у вихованні й самовихованні людини впродовж життя. Звідси висновок – виховання становить внутрішню сутність і навчання, і освіти, вони його складники. Тому педагогіку можна визначати як науку про виховання, навчання і освіту, абстрагуючи виховання в його конкретному, власному значенні. Акцентуємо на

цьому, оскільки в останні роки переважно в зв'язку із впливом західної культурної традиції панує визначення педагогіки як науки про освіту. Отже, з одного боку, спостерігається намагання звести педагогіку до освіти, а з іншого, – ніби відмежування від педагогіки. Отже, щодо співвідношення виховання і навчання, скористаємося узагальненням В.О.Сухомлинського. Він пояснював: "Навчання – це лише одна із пелюсток тієї квітки, що називають вихованням у широкому розумінні цього поняття …". На користь виховання також трактували зв'язки й залежності понять "виховання" і "навчання" М.І.Пирогов, К.Д. Ушинський, В.О.Духнович, Б.Д. Грінченко, С.Ф. Русова, Г.Г. Ващенко, А.С. Макаренко, О.А. Захаренко та інші педагоги.

Однак слід підкреслити живучість і періодичність повторень нападів на виховання. Деякими дослідниками заперечується виховання як відносно самостійний, окремий вид педагогічної діяльності, має місце тенденція заперечення виховання взагалі, з'явилася концепція антипедагогіки, декларування вільного від виховання суб'єкта під маскою боротьби з авторитаризмом, нерідко перебільшується значення самовиховання, робляться

спроби замінити виховання гуманітаризацією освіти тощо. Недопустимість і шкідливість подібних тенденцій переконливо спростовували в свій час прогресивні педагоги. А.С. Макаренко писав: "Передусім цікавим є питання самого характеру науки про виховання. У нас серед педагогічних мислителів нашого часу й окремих організаторів педагогічної роботи існує переконання, що ніякої особливої окремої методики виховної роботи не

потрібно, що методика викладання, методика навчального предмета повинна заключати в собі й усю виховну думку. Я з цим не згоден…" А.С. Макаренко стверджував, що будь-яка робота в класі є завжди діяльність виховна, але зводити виховну роботу до освіти він вважав неможливим. У цьому полягає вітчизняна виховна традиція. "Бо який результат навчання без серця благородного і вдячного. Яка користь від наук без доброї думки?" – ці далеко нериторичні запитання поставив геній українського народу, великий філософ і педагог Г.С.Сковорода ще в середині XVIII ст. Концепції "антропоцентризму", "внутрішньої природи дитини", "самоактуалізації власного потенціалу людини", "унікальності й самодостатності особистості ні "філософія серця" Григорія Сковороди

і Памфіла Юркевича, розвинуті в наукових підходах К.Д. Ушинського, М.І. Пирогова, отримали подальше наукове обґрунтування в творчості сучасних педагогів і філософів як "філософія людини","філософія освіти і виховання". Вони сприяють правильному висновку, що допомогти дитині стати справжньою людиною значно важливіше, ніж – певним фахівцем. Великим досвідом і талантом В.О.Сухомлинського переконливо доведена пряма залежність якості навчання від ефективності процесу виховання. Небажання окремих дітей навчатися він справедливо вважав тривожним свідченням того, що в школі є тільки навчання і немає повно цінного виховання, духовного життя дитини в усьому його багатстві й різноманітності. Отже, єдність навчання і виховання в сучасній школі мусить будуватися на превалюванні виховання особистості, а не засвоєння нею певної суми знань. Розвиваючи національну виховну традицію, В.І. Вернадський обґрунтував вирішальне значення виховання й освіти в сучасних йому умовах та майбутній, ноосферній, найвищого рівня розвитку людській цивілізації. В зв'язку з цим він довів необхідність піднесення педагогічних знань, стверджуючи доцільність "планетарної організації людства", "народу, що навчається" . Сьогодні, поряд із інтеграційними процесами, виконанням комплексу завдань Болонської конвенції, зростає потреба збереження сутності українського народу, недопущення нівелювання і розчинення національного серед інших культур і народів. Кожна окрема людина вільна, конструктивна, заслуговує на збільшення до неї довіри і поваги. Тому не можемо здійснювати виховання лише зовнішніми впливами, якими б організованими і системними вони не були. Особистість у процесі виховання виступає до певної міри своїм власним проектом і створює саму себе, що забезпечується єдністю виховання і навчання.

тур і народів.

А.С. Макаренко в результаті своєї багатогранної виховної діяльності дійшов

висновку: "З усім складним світом оточуючої дійсності дитина входить у безкінечне число відносин, кожні з яких неодмінно розвиваються, переплітаються з іншими відносинами, ускладнюються фізичним і моральним зростанням самої дитини… Увесь цей "хаос" не піддається начебто ніякому обліку, проте він створює в кожен даний момент певні зміни в

особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним – завдання вихователя…" . Отже, виховання розглядається ним адекватно спеціально організованим відносинам. Розвиваючи погляди А.С. Макаренка та інших педагогів, предметом педагогіки вважаємо пізнання закономірностей розвитку системи відносин дитини, які виникають у спеціально

організованій діяльності та спілкуванні. Таке визначення предмета педагогіки не

заперечує традиційного трактування, а лише поглиблює його, оскільки у виховному процесі взаємодіють різні стосунки, що впливають на емоційну та інтелектуальну сферу школяра, виступаючи тим самим як дійові сили формування особистості дитини.

Отже, предметом педагогіки є виховання як спеціально організована цілеспрямована діяльність з формування суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних відносин дорослих і дітей, учителів і учнів. Характером відносин "учитель-учень" детермінуються гуманні

взаємини в дитячому колективі, свідоме ставлення школярів до навколишньої

дійсності, їхні критичні й реальні самовідносини, що потребує пізнання закономірностей становлення всієї системи взаємин дитини для її всебічного і гармонійного розвитку. Отже, йдеться про педагогічно доцільні відносини, які складаються в навчально-виховному процесі під керівництвом учителів і спрямовуються на досягнення мети виховання. Об'єкт педагогіки, як ширше поняття, охоплює всю життєдіяльність дитини, сукупність організованих і стихійних стосунків, прямих і опосередкованих взаємин, позитивних і негативних упливів, що виникають у процесі становлення особистості в школі, родині, оточуючому середовищі. Підтвердженням цього служить філософсько-педагогічний висновок А.С. Макаренка, що "… саме відносини становлять істинний об'єкти нашої педагогічної роботи" . В.О. Сухомлинський трактував виховання і навчання як світ складних людських стосунків, що залежать від учителя, на совісті якого

"найцінніше, що є в світі, – людина". Отже, розвиток поглядів на виховання через поняття "відносини" – закономірний ступінь у поступальному русі пізнання методологічних основ виховання, що служить засобом подальшого розвитку педагогічної науки. Виховання – це

полісуб'єктна, відкрита, взаєморозвивальна і саморозвивальна система. Методологія педагогіки покликана відповісти на головне запитання, яке винивсі випадки життя. Вони доповнюються і розвиваються. У даних умовах характеризуються значно більшим динамізмом і гнучкістю відповідно до змін у житті людини і суспільства. Отже, методологія – це фундамент, який визначає процес і результат педагогічного дослідження. Специфіка методологічного знання в педагогіці, за даними нашого наукового досвіду,

полягає також у поєднанні вчення про методи пізнання і методи практичної дії.

Методологія в педагогіці є не лише засобом високого рівня теоретичного пізнання, а й одночасно інструментом практичного перетворення педагогічної дійсності

на наукових основах. Проте методологією не можна вважати будьяке абстрактно-

теоретичне узагальнення. Зрозуміло, що недопустимо всяку практичну пораду

про засоби педагогічної взаємодії відносити до методології. Маємо на увазі лише

поєднання в творчості вченого нового теоретичного знання з використанням його в

практичній педагогічній діяльності. Тому солідарні з тими вченими, які вважають

упровадження нового педагогічного знання в практику невід'ємним компонентом,

а отже, за нашими даними, етапом педагогічного дослідження, після його експериментальної перевірки й апробації. Підготовка рукопису, застерігає В.Г.Кремень, це лише проміжний, а не кінцевий продукт наукової роботи. Він наголошує, що тоді "… для багатьох науковців настає момент істини, коли результат багаторічної наукової праці може стати затребуваним, або навпаки залягти в шухляду". Отже, методологія педагогіки

включає вчення високого, узагальнюючого порядку в галузі теорії і практики виховання загальнонаукового (філософського) і конкретнонаукового (власне педагогічного) рівнів.

Виховання відбувається на основі поєднання передусім антропоцентричного і

соціоцентричного підходів, актуалізації механізмів особистісного і соціального саморозвитку в межах відносно самостійних, але пов'язаних між собою онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і праксіологічних систем. Це забезпечує при

обґрунтуванні й здійсненні виховного процесу врахування законів загального

буття людини, досягнень теорії пізнання, досліджень природи цінностей, методики

практичної діяльності, її творчої сутності й доцільності – все це у своїй сукупності

складає загальнонаукову (філософську) методологічну основу виховання. Оскільки онтологія вивчає відносини людини і буття; теорія пізнання – відносини суб'єкта і об'єкта в процесі пізнавальної діяльності; аксіологія – відносини людини до оцінюваних нею об'єктів, а праксіологія – відносини індивіда чи індивідів і об'єднань людей у процесі певного виду практичної діяльності, то методологія виховання значною мірою базується на пізнанні закономірностей формування суб'єкт-суб'єктних відносин дорослих і

дітей, їх структур і механізмів, видів і типів, рівнів та етапів становлення, що де

термінуються в навчально-виховному закладі особистісними якостями, культурою і професійною компетентністю педагогів, а отже, – усвідомленням і трансформацією названих загальних систем філософії на виховний процес. Таким чином, уб'єкт-суб'єктні, морально-естетичні педагогічно доцільні виховуючі відносини вчителів і учнів виступають конкретно науковою, власне педагогічною методологічною основою виховання. До методології також не можна не віднести загальнонаукових ідей постмодернізму як суттєвої складової інтелектуального і культурного контексту нашої

епохи. Автори "Енциклопедії постмодернізму" переконливо доводять, що "це не

так стиль, як безперервний процес одночасного розпаду та перетворення в межах безлічі мистецьких, культурних та інтелектуальних традицій" . Проведений аналіз дозволив нам виділити як провідні в методології сучасного виховання такі ідеї постмодернізму: визнання центрального місця етики в будь-якому обговоренні соціальних проблем, синтезування сучасного розуміння наукового знання з суспільними й етичними питаннями, які ставилися, переосмислювалися і переоцінювалися протягом усієї людської історії; з'ясування понять "суб'єктності, індивідуальності і суспільства, забутих у

модерному світі" та ін.

Ради справедливості варто зазначити, що матеріал  статті [1] побудований на цитуванні та думках педагогів переважно російсько-радянської школи, що жили та писали педагогічні праці  в тоталітарному суспільстві і де панувала офіційна думка про можливість  вихованням кардинально переробити фізично, психічно та педагогічно занедбану чи недосконалу від народження людину, а інші варіанти навіть не розглядалися. При цьому практично немає  посилань на сучасні роботи  педагогів з різних країн.

            Робота [2] – редакційна стаття про досвід роботи вчителя щодо виховання особистості через створення оптимального середовища

            Компонентами створення навчально-виховного середовища є:

-         норми навчально-виховної діяльності;

-         цілі та завдання етапу діяльності;

-         цінності навчально-виховної діяльності;

-         вільний вибір учнем змісту і форм діяльності.

В статті вказується на конкретний перелік обладнання, яким насичене приміщення класу і до якого постійно звертаються учні.

Вказується також на прийоми, за допомогою яких можна досягти успіху ВЖЕ СЬОГОДНІ:

-         уважно слухати  на уроках і наполегливо працювати;

-         аналізувати свої дії, щоб знайти правильне рішення;

-         зупинитись і подумати, перш ніж щось зробити;

-         брати на себе відповідальність за свої помилки замість того, щоб звинувачувати інших;

-         говорити про себе позитивно, а не принижувати себе;

-         бути привітним і щирим д людей , які мене оточують.

Таке формулювання як «можу» замість «мусиш, потрібно» ідемонструє віру дитини у свої можливості, а тому спонукає її дотримуватися прийнятих у класі правил без примусу та нагадування.

      В роботі запропоновані конкретна схема оптимального навчально-виховного середовища класу та схема взаємодії «вчитель-учень» в організації конкретних досліджень вчителя і учнів.

      Є також перелік 15-ти способів емоційного стимулювання учнів